Суперечності реінкарнації

Реінкарнація… Чи не та це концепція потойбічного існування, що дає надію на позбавлення від страху?

Наше індивідуальне існування вважається нам настільки важливим, що сама лише думка про можливість продовження існування свідомості після перетину межі фізичного існування спроможна викликати тремор і відчуття ейфорії… Навіть, якщо все пережите забудеться…

Концепція реінкарнація – одна з найпопулярніших серед усіх культур. Відмінності мають лише слова її вираження та способи її реалізації.

Та чи є ця концепція тим, за що її вважають? Давайте спробуємо придивитися більш уважно.

Найпростіше та найзрозуміліше реінкарнація подається у буддійській традиції та виражена у Тибетській книзі мертвих, де цей феномен, якщо перекладач не вніс суттєвих викривлень від власного імені, як раз і подається як переселення нашої свідомості (або – «душі») після завершення життєвого шляху і проходження відповідного стану «бардо» до іншого тіла, якщо свідомість не буде спроможна «схопитися» за інші можливості, такі як: злитися з Абсолютом, перенестися у світ Богів тощо, чи не застрягне в одному з пекл. Тобто, за Бардо Тодол – реінкарнація є чимось майже «неминучим». Але тут не все так просто як може здатися спершу, слід володіти певними тонкощами сприйняття Буддизму, його світобудови та термінології, аби осягнути весь задум цього твору, але про це – згодом.

Перейдемо тепер зі сходу на захід. Згадаємо греків, всіх цих піфагорійців, епікурійців, орфіків тощо. Якщо виходити з того, що поштовх розвитку грецької філософії дав герметизм (а іншого шляху  у нас наразі і нема через брак відомостей), то буде не важко прослідкувати уявлення про те, чим саме є переселення душ за грецькою світобудовою. Звісно ж ми не будемо втручатися у постійні дискусії різних шкіл щодо того, куди і як може переселятися душа (наприклад, виключно у іншу людину, чи у тварин також), - залишимо ці суперечки у минулому. Звернімось до суті. Так ось, тут вже ми побачимо, що концепція переселення душ є дещо складнішою, ніж за уявленнями, висказаними нами раніше… Згідно герметизму, людина має не одну, а, за різними відомостями, від двох до чотирьох «душ», кожна з яких відправляється у місце їх притаманне… І от одна з них, яку можна назвати за християнськими уявленнями радше «духом», аніж душею, і перевтілюється у новому тілі, звільнена від тягарів минулого життя. Інша ж душа, після стирання в річці «Лєті» всіх спогадів, у формі тіні, відправляється до царства Аїда, де судячи з усього має просто потанути, немов сон, що поступово згасає (у мене виникає асоціація радше з терміном «думкоформи»), але це радше припущення, у греків я поки що не віднайшов однозначної відповіді на це питання. Хоча також можна висунути ще одне припущення, яке вже базується на традиційних уявленнях культур, що отримали узагальнену назву «язичницьких», які і розглянемо далі.

Згідно узагальнених відомостей з різних індо-арійських культур (тут відмежуємо дані, що збереглися на індійському півострові і обмежимося європейською частиною Євразії) світ складається з протилежностей: чорне/біле, добро/зло, північ/південь тощо. Ці протилежності є вираженням одного (єдиного) цілого, як монетка з двома сторонами. Ці традиції досить ясно проглядаються в українській культурі та гарно описані у наших молодших братів везеготів, - німців, зокрема, у Германа Гессе. Так ось, тут є багато спільного з греками та єгиптянами і основним постулатом світобудови «що нагорі, те й знизу». Раніше, у своїх публікаціях ми торкалися уявлень єгиптян про потойбічний шлях Бога Ра, який рухається по колу, від горизонту до горизонту, а у ночі робить аналогічний оберт навколо світу мертвих. Ра супроводжують душі віруючих у нього… Так от, аби доповнити цю картину та нарешті вивести до висновків, додамо одну деталь, притаманну язичництву і від якої залежить його світосприйняття, а саме, - наявність окремих провідників, що можуть дарувати контрольоване одкровення: волхвів, оракулів, друїдів, жерців, брахманів, або за більш зрозумілими нам функціями, - шаманів. Так, саме на таких одкровеннях і сформовано язичництво як світосприйняття. Його концепції не є суто «умоглядними» чи «філософськими» і у жодному разі не є «доктринальними». Вони живі і зрозумілі, їх слід пережити і неможливо передати на словах, саме тому Візантійські імператори вводячи нову релігію – християнство, викорінювали саме цю страту осіб та боролася із практичною «магією». Без одкровення будь-яка релігія – сукупність незрозумілих та безглуздих дій, а отже, приречена на загибель. Але ми відійшли дещо від теми. Що ж язичництво?

Судячи з усього, світ мертвих вбачався як дзеркальне відображення світу живих, з тими самими заняттями та, навіть, родинним укладом, просто у іншому вимірі існування, - десь на небесах, про нього нам сповіщають зірки (адже саме там він і знаходився). Якщо продовжити виснувати далі, і рухатися слідом за логікою язичництва, то не буде занадто натягнутим, якщо припустити наступне: якщо після смерті у цьому світі душа потрапляє у інший світ, який є повним відображенням світу живих, то чому б після смерті у світі мертвих душі знову не потрапити у цей світ фізичних відчуттів? Думаю, що в цьому є зернина виправданості.

Християнство дає зовсім інше уявлення про реінкарнацію. Перші християнські общини відверто підтримували доктрину реінкарнації, вона була домінуючою серед віруючих християн, поки на одному із Вселенських соборів внаслідок тривалої ідеологічної (та й політичної) боротьби, реінкарнацію не визнали єрессю. Та сліди її проглядаються і в сучасному християнстві, зокрема в Апокаліпсисі, коли мертві мають ожити для подальшого Страшного Суду. В загальному це пояснюється як ожити тут у цьому світі у тому ж самому тілі, що й позначається на обрядах поховання, коли тіло хоронять цілим та «опечатують» могилу. Та є й інші альтернативні версії, що відкидаються доктриналістами, і які говорять про «нове» тіло.

Якщо перенестися до середньовічної Мезоамерики, то ми зустрінемо вірування щодо реінкарнації досить схожі з описаними при описах язичництва чи герметизму, а далі – і з ведичними знаннями та буддизмом.

Уявлення про перевтілення чітко можна дослідити по епосу Пополь-Вух, - двох братів, що спустилися до царства мертвих і переродилися знову. У тому царстві вони помирають, але відновлюються у нових тілах… Колись і на цьому епосі зупинимо свою увагу більш детально, а поки обмежимося цими свідченнями.

І нарешті перейдемо до кульмінації аналізу – ведичних, або – індуїських описів. Тут і трапляється та невідповідність, яка призводить до певних наслідків у міркуваннях. Річ у тому, що індуїзм (будемо використовувати цей термін, хоча він і не зовсім вірний) має також багато нашарувань, що надають знання кожному в залежності від рівня його розвитку та готовності сприйняти істину. Від простонародної Магабхарати до філософських Упанішад та пронизаних символами Пуран, не кажучи вже про численні сутри. Згідно індуїзму «що народилось те має померти, помре, що – відродиться знову по смерті» (з діалогу Рами та Арджуни у Багават-Гіті як частини Магабхарати). Так то воно так, та щось тут не те, зважаючи на концепцію ілюзорної Майї та божественної гри у життя – Ліли.

Може наші уявлення про реінкарнацію занадто спрощені?

Тут знадобиться досвід осіб, що переживали холотропні чи навколосмертні стани. Згідно описів, які часто трапляються зустрічаються ті, що описують злиття з самим життям у щось єдине ціле, бачення себе у інших особах, чи групи осіб, переживання чужих життів… Так може дійсно процес реінкарнації має іншу природу?

Звісно, саме це і проглядається у концепції Ліли та Майї, божественної гри відмежування частини себе від інших частин і постійне перетікання єдності у власні різновиди. Повернення до основи і продовження цієї одвічної гри у хованки із самим собою…

І тут повернемось до Бардо Тодол, яка по суті говорить те саме, якщо придивитись більш глибоко. Адже, згідно буддиського світосприйняття, Бардо – це не лише стан між смертю і новим народженням. Цей стан, радше, різновид Бардо. Бардо також підходить під сон, медитацію та власне, - саме життя. Таким чином, бардо – це просто проміжний стан між чимось і чимось, це частина від цілого.

І не обов’язково чіплятись за набути від народження досвід, аби бути собою, може дійсно, насправді, краще, навпаки, - все відпустити заради цілісності та вічного оновлення? 

💫