Магічне світосприйняття на прикладі народів доколумбової Америки

Хто у наш «прогресивний» час не чув про магію? Не лише у численних комп’ютерних іграх, фантастичній літературі та аналогічних фільмах можна зустріти це поняття. Не дивлячись на прагматичний напрямок розвитку нашої пост-ведичної цивілізації, оголошення про ворожбитів та всіляких цілителів зустрічаються на кожному кроці. Є спроби, навіть, ліцензувати такий вид діяльності. Та чи правильно ми розуміємо цей термін? Чи так само як його розуміли попередні покоління, чи не перекрутили все з ніг на голову? І що насправді мав означати цей термін? Ось і спробуємо у цьому розібратися. Але спершу невеличкий вступ, написаний мною ще у часи навчання в alma mater, та визнаний мною таким, що має право на незалежне існування.

Наше суспільство прийшло до тупікового етапу свого розвитку, коли всі можливі дефініції різних понять були віднайдені вже давно, а через брак людських можливостей відбувається процес перекладання з “пустого в порожнє”, або, інакше кажучи, перемішування до однорідної “неїстівної” субстанції вже існуючих систем і категорій. При цьому все це робиться з таким розумним виглядом, неначе все, що тільки існувало до цього є примітивним і недорозвинутим.

Проте, чи не кожного зсередини покусує хробачок сумнівів, оскільки людина сучасна у глибині власної свідомості все більше починає розуміти хибність обраного шляху розвитку нашої цивілізації, і лише вузьколобі самолюбці можуть надалі сидіти з заплющеними очима, насолоджуючись власною пихою та розніженістю.

Та зазирнемо правді в обличчя. Чи не відповідає наша сучасна дійсність тій категорії, що міститься у священних текстах різних культур та народів під схожими назвами: «Залізний вік», Калі-юга”, “Темні часи”? Хіба не повсякчасно ми зустрічаємося із збоченнями понять і підміною цінностей?

Та не будемо зупинятися сьогодні на передачі цих вікових послань, адже  ознайомитись із існуючим станом речей може кожен і щодня. Ми ж поговоримо про “магічне” світосприйняття і пов’язаний із ним термін «право».

На сьогодні, існує такий стан речей у нашому суспільстві, коли підміняються поняття право і закон, справедливість на узаконення, або закон як наслідок вольового акту особи, наділено владою. Попри всі можливі заперечення, юридичний нормативізм панує у правовому житті до сьогодні, а повернення природньо-правових поглядів є нічим іншим як унормуванням волі пануючої верхівки (чи – класу, якщо так буде більш зрозуміло), коли сама влада визначає, які з прав є природніми. Численні катаклізми та заворушення, якими так багатий наш вік, є єдиним наслідком такого сприйняття поняття права. Та чи завжди існував саме такий стан речей? Чи не маємо ми якоїсь альтернативи? Чи можливо віднайти ту межу, за якою знаходиться, власне, сам термін «право»? І він має цікавити не лише юристів, але і всіх інших.

Щоб відповісти на ці запитання необхідно зазирнути до глибин як філософської думки так і до народної мудрості, не обмежуючись виключно абстрактними узагальненнями науковців європейського типу мислення.

Я не хочу займатися узагальненням і аналізом сукупності думок різних авторів, а спробую вивести власні спостереження, беручи чужі твердження виключно для підтвердження власних (і нехай не звинуватять мене у суб’єктивізмі).

 Питання двох типів культур

Попри таке вузьке формулювання цією проблемою займалося досить значна кількість науковців, як суспільних так і природничих наук. Варто зазначити, що вона хвилювала неспокійний розум Ф. Ніцше, який у своїх працях, досліджуючи давньогрецьку культуру прийшов до виділення двох основних типів, що існували тут. Це поляризація культів Діоніса та Аполлона, духу і розуму.

У чому ж власне тут постає проблема? Спробую коротко пояснити. Справа в тім, що впродовж всієї історії людства вдається прослідкувати, виділити дві основні лінії розвитку. Перший - домінування безсвідомого, або прихованих образів та потаємних сенсів, які досить рідко за звичайного плину речей, проявляються у нашій свідомості. На сьогодні, прийнято вважати, що за такий стан справ відповідає права півкуля мозку (о, цей дарвінізм!). До таких культур відносять відомі нас східні культури (хоча чому лише східні?), культуру древнього Єгипетського царства та доколумбової Америки. Основним джерелом пізнання тут були (і є) – безпосереднє занурення до глибин колективного безсвідомого (за Юнгом) та передача отриманого у вигляді концепції – всім іншим членам общини. Такі культури характеризувалися існуванням окремої страти осіб, яка була найздібнішою у такому процесі та користувалась превілеями перед іншими кастами. Такий тип культури і пізнання не є чужим і для Європи. І цей тип виражається грецьким генієм у образі Бога Діоніса, Бога забуття, домінування почуття над практичним розумом. Поширенню цього культу сприяло залучення якомога ширшого кола населення до холотропних станів. До станів, у яких не потрібно було пояснювати, достатньо було перебувати у ньому, щоб зрозуміти суть. Такий тип культури характеризується максимальною образністю передачі інформації. І поясненнями по типу «це не те і не те» як у ведичній літературі. На подібному типі культури побудовано безліч утопій побудови людського суспільства. Щось подібне можна зустріти у Олдоса Хакслі у його «Острові» та у Платона у його «Державі».

Протилежним зазначеному є тип Аполлона, якому відповідає домінування голого розуму над почуттями (цьому типу відповідає передсучасна європейська цивілізація), це лівопівкульне суспільство, де панує логіка (у сучасному значенні) і умоглядні висновки. Власне так побудована система шкільної  освіти та уся система науки 20 ст. (від якої по троху починають відходити).

Існують відомості (зазначені Б. Расселом у книзі “Історія філософії”), що древньогрецькі філософи власне черпали всі свої ідеї із таємних знань Єгипту. Це власне була спроба перенести містичні знання єгипетських жерців на умоглядний ґрунт. З чого і почалось власне філософствування. Сам собою тут напрошується висновок, що сам людський розум не може здобувати нові знання, він здатний лише на те, щоб проаналізувати вже існуюче, тобто маючи точку відліку, якою і є “мовчазне знання” (як його називав К. Арана).

На сьогодні, мабуть ні для кого не буде новим твердження, що культури “заходу” і “сходу” досить суттєво різняться... Захід пішов по шляху аналізу існуючого знання, досягнутого науковими відкриттями. Схід ще й досі використовує способи досягнення знання шляхом самоаналізу. Це одвічне протистояння матеріалізму та ідеалізму, яке насьогодні багато хто намагається примирити, насправді, раніше перебувало у цілковитій гармонії, внаслідок чого і стався такий небувалий розквіт культури, яку прийнято називати індо-арійською, або – ведичною. Та я не буду братися у даній роботі за таке широке дослідження, якого потребує ведична культура, сподіваюсь, що мені вистачить одного життя для її аналізу. Натомість, пропоную розглянути досить схожу культуру (і як мені здається – пов’язану із ведичною не лише змістовно, але й історично) – культуру народів доколумбової Америки.

Система інтуїтивного суспільства народів доколумбової Америки.

Перш ніж перейти до викладення змісту роботи, необхідно зробити декілька пояснень. У цій роботі сталася спроба узагальнити досвід різних індіанських племен і спробувати прийти до єдиного знаменника (тобто, узагальнити і наголосити на єдиних, притаманних абсолютній більшості індіанських племен, рисах правової системи), притому нас цікавить переважно демократичний період їх життя.

Як відомо, у різних частинах Америки цей період мав місце у різні часові проміжки, так, у індіанців Північної Америки він тривав аж до завоювання індіанських земель європейцями. Серед цих племен досліджувались переважно такі племена як шеванези (або – шайї), пікуні, кроу, алгонкіни, ірокези, сіу, навахо. Важкість дослідження північноамериканських племен полягає у тому, що не збереглося власне індіанських письменних пам’ятників, і всю інформацію про них можна почерпнути лише з вуст “блідолицих” дослідників, які залишили по собі переважно художні твори, серед них можна виділити Ф. Купера, Апітаку, Сат-Ока.

Серед народів Мезоамерики найбільшу увагу приділено міштекам, сапотекам, астекам, толтекам та маяським племенам. Історія даної групи народів досить неоднозначна, заплутана і до кінця не з’ясована, попри значний інтерес зі сторони науковців, проте, все ж таки існують відомості, на основі яких можна зробити деякі висновки. Період дослідження досить різноманітний для різних народів цієї групи. Так, досить складно розмежувати культури толтеків, астеків і майя, адже одна переходила в іншу і там перепліталися. Завершувачами її були саме маяські племена, де нас цікавить переважно докласичний та класичний періоди розвитку їх цивілізацій, хронологічно це десь до 10 ст. н.е.

Щодо південноамериканців, то тут ми обмежимось лише цивілізацією інків, щодо яких збереглося найбільше інформації. Період демократичного устрою тут існував до 14 ст. н.е.

Ні для кого не буде значним відкриттям той факт, що саме сприйняття навколишнього світу і його процесів формують ті необхідні передумови, що виливаються згодом у розуміння права і справедливості. Питання щодо походження і визначення поняття права є досить дискусійним на сьогодні, існує безліч думок і поглядів. Мабуть єдиним, що не викликає супротиву є твердження, що право регулює відносини в суспільстві.

Так от, щоб зрозуміти світосприйняття та суспільні процеси у індіанському суспільстві, нам самим необхідно стати на деякий час індіанцями. Так у багатьох викликає нерозуміння, та навіть – відразу, процеси людських жертвопринесень, які досить широко були розповсюдженні серед культурних народів Америки. Та на відміну, від “гуманних” європейських народів ці жертвоприношення носили у індіанців культовий характер, до того ж ті, кого приносили прирівнювались до богів, а от всі знущання над людиною, які існували в Європі були скоріше задля задоволення тих, хто мав владу. Бути принесеним в жертву удостоювався далеко не кожний – це був пріоритет обраних. Так у інків приносився в жертву найвродливіший юнак, який цілий рік міг насолоджуватися розкошами і повагою зі сторони оточуючих. Також необхідною була обов’язкова згода батьків.

Вірування індіанців можна порівняти з індійськими віруваннями.  Життя людини не пуста трата часу, а суцільна містерія. Людина в ньому живе не задля задоволення, вона постійно спілкується з ірраціональною стороною оточуючого світу. Тут можна провести порівняння з язичницькою традицією.

Кожний рух і вчинок не важливий і в той же час найважливіший за усе, що може бути. Життя – постійна боротьба із ворогом, яким є власні слабкості, що можуть призвести лише до одного – до гаяння свого буття і повної загибелі (і це не суперечить теорії перенарождення). Власне смерть не страшна, бо людина все рівно продовжує існувати, страшно – програти і піти в небуття з якого ти все рівно повернешся, але доведеться починати все від самого початку. Крім того корінні мешканці Америки вірили в циклічність часу, що можна порівняти з долею. Найважливіше місце в суспільстві посідали саме жерці, адже вони володіли таємничими знаннями про повторюваність часу, їм була відкрита стежина до далекого минулого предків. Ці вчення досить значного розвитку зазнали саме у культурах Мезоамерики. Так, таємнича група племен, яку європейці називають – майя, виводили власну історію починаючи з 5 мільйонів років до нашої ери, маючи власний календар, який руйнує всі припущення стосовно спрощення ведення сівозмін і сільського господарства “білих” людей. Протягом всього цього часу у них існували письмові джерела про минуле предків. Про це зазначає іспанський священик Дієго де Ланда іспанському королю у власних листах датованих 16 ст. Проте, на жаль, єдине, що міг зробити з цими безцінними документами “по-християнськи” налаштований іспанець – це спалити у багатті все, що тільки могло суперечити доктринальному вченню Христа. Можливо він дещо злукавив, залишивши переписи тих письмен, завдяки чому ми і маємо змогу довідатись про певні моменти із них.

Та не треба думати, як це робить Рубель, що каста (хоча тут важко говорити саме про кастовість індіанського суспільства) жерців є верховною і тому може тішитися власною владою і багатствами. Оскільки, окрім принципу “за все треба платити”(про який говорить сам Рубель та, навіть, намагається провести цю ідею крізь весь підручник історії доколумбової Америки, – жерцем у індіанців було стати досить не просто, для цього потрібно було мати хист від народження, і сам жрець обирав собі наступника, до того ж посвята у жерці носила досить складний і болючий характер, супроводжуючись такими відштовхуючими факторами як самокастрація, трепанація черепа, відмова від статевого життя тощо), жрецьке життя передбачало також відмову від світського життя і постійне спілкування з магічним світом, а для пересічного індіанця, серед яких визначальним образом був образ воїна (як то у толтеків, астеків, північних племен), образ життя жерця навіював страх, а тому далеко не кожен погодився б на нього.

Досить цікавим явищем серед індіанського укладу життя були ігрища, які супроводжували всі свята, а також часи негоди племені. Серед них є і такий собі танок з жердинами – “коломче”, який настільки сильно вразив Дієго де Ланду, що той описав його у “Повідомлення про справи в Юкатані”. В ігрищах брало участь все населення. Вони супроводжувалися вживанням холотропних рослин під керівництвом жерця. Ці ігрища мали не розважальний, а сакральний характер. Можливо, саме завдяки їм індіанське суспільство досягло такого значного розвитку у моральному плані, адже це завжди обов’язково обмін енергією і відкриття безсвідомого. Так, видатний психолог сучасності, що займався вивченням видозміненого стану свідомості – Станіслав Гроф, у своїй праці “Трансперсональна психологія” дослідив безліч способів досягнення такого стану у різних культур Землі, а також його наслідки на психіці людини, де прийшов до висновку, що таким чином розкривається генетична пам’ять людини. Більшість холотропних сеансів у зовсім різних людей призводить переважно до схожих наслідків, і при найбільш глибокому зануренні у глибини психіки, людина переходить до якісно іншого стану, що пояснити лише хімічними чи біологічними процесами, які відбуваються у її мозку, не можливо. Та я не буду заглиблюватися у дану тематику, а відсилаю тих, кого вона цікавить до  праць самого Станіслава Гроф та інших дослідників людського безсвідомого, яких неодноразово можете зустріти на сторінках нашого блогу. Наголошу лише на тому, що при видозміненому стані свідомості світ сприймається по іншому, а саме культури, які побудовані на функціонуванні суспільства таким чином, що цей стан є невід’ємною частиною їх життя, а саме до таких і відноситься культура доколумбової Америки, потрібно роздивлятися з інших позицій, щоб їх можна було зрозуміти. Розумінню світогляду такої людини сприяли праці К. Кастанеди, особливо перша його книга “Вчення дона Хуана. Шлях знання індіанців які”, до якої також раджу звернутися тих, хто бодай трохи зацікавлений індіанською культурою.

Значне місце серед суспільства доколумбової Америки, окрім жерців, посідали також вожді племені. Історично склалося так, що вождем ставав наймужніший і найдосвідченіший воїн племені, якого обирали старійшини племені, або власне самі воїни, траплялись випадки і такі, що сам вождь оголошував свого наступника (це згодом ввійшло у традицію народу інків), але не міг стати вождем той, кого не підтримували інші. У племені інків відбулася деформація поглядів у 14 ст., коли їх суспільство «розвинулось» у схоже на феодальне європейське, та це можна пояснити суворими кліматичними умовами та імперською політикою ранніх інків-правителів, по-іншому таке значне імперське формування не змогло б функціонувати.

Були серед індіанців і окремі верстви суспільства з особливим статусом, у різних племен були свої особливості, а тому скажу лише те, що таким статусом ставали особи, що досить сильно виділялися серед інших своїми надзвичайними, навіть “містичними” здібностями. До них відносились з повагою.

Звичайні ж рядові індіанці, будь вони воїнами (все просте населення північної Америки, за незначними виключеннями, як то, наприклад, плем’я темів), або робітниками, чи торговцями, вели звичайне (як для індіанців) життя, добуваючи їжу, не забуваючи і про розваги. Зазвичай праця поділялася на жіночу і чоловічу.

Отримавши принаймні якесь уявлення про уклад життя індіанців (на чому зосередитись і розкрити повною мірою не вдалося через обмежений обсяг і віддаленість теми) можна перейти до опису власне системи світосприйняття та права.

Цікавим фактом є те, що у індіанському суспільстві правові норми були невід’ємними від загальних норм звичайного життя, але не треба думати, що тут не існувало правових норм як таких (що можуть стверджувати недосвідчені дослідники, не занурюючись у аналіз тогочасного суспільства, або, навіть, просто не розуміючи його), а через деякі особливості функціонування такого суспільства. Головним чином тому, що правові норми були частиною самого укладу життя і виконувалися через розуміння їх і відчуття боргу та провини при їх порушенні, а тому обмежувати роль права функціонуванням у суспільних відносинах (тобто відносинах між особами) у індіанському суспільстві є недоречним.

На мою думку, зрозуміти місце права у житті кожної людини, його роль і призначення можливо, спираючись саме на його розуміння власне народами доколумбової Америки. Такого поняття як “право” у нашому розумінні там не існувало з тих самих причин. Але як же саме функціонувало суспільство? На це питання я власне і хочу відповісти.

Так у індіанському племені існував, завдяки жерцям, певний опис минулих подій, які кожний індіанець впитував “з молоком матері” і відповідно до яких він виховувався. Це всілякі саги, легенди, міфи тощо. Тут можна провести паралелі з традиційним правом. Та це тільки видима паралель, бо в основі традиційного права лежить правова норма, що передається з поколінні в покоління, поки не стає сама собою зрозумілою, а ось тут вже ми бачимо зовсім унікальне явище. Унікальне тому, що у індіанському суспільстві передавалася не норма поведінки, а скоріше приклади, яким можна було як слідувати, так і відмовитися від них. Тобто кожна особа була вільна у виборі власних шляхів розвитку. Життя регулювалося саме внутрішніми принципами, переконаннями, а не примусом! Це явище я можу пояснити лише одним чином – по-перше, індіанці жили переважно невеликими групами населення (племенами), які постійно воювали між собою, а тому існування всіх залежало від здібностей кожного, так відбувалося згуртування людських сил перед зовнішньою небезпекою; по-друге, це напівмістичний спосіб життя індіанського суспільства, з його жертвопринесеннями, ігрищами, постійними випробуваннями і посвятами, після яких можна було і не залишитися в живих. Безсумнівно індіанці володіли знаннями, які невідомі сучасній європейській людині у її звичайному та буденному розумінні. 

За твердженнями, вже не одноразово згадуваного Дієго де Ланди, індіанці (тут – майя) були найбільш вірними християнами, не знаючи вчення про Христа. Це саме можна зустріти і у відомостях про інків у працях іншого дослідника – Гарсіо де ла Веги. Європейці також дивувалися щирим моральним принципам індіанців Північної Америки, що описано у досить значній художній літературі. Є, навіть, чутки про те, що Вольтер досить сильно цікавився укладом життя індіанців, що розташовувалися на території колоній Франції у Канаді. Серед індіанців досить рідко зустрічалися злочинці чи точніше – люди, що вчиняють не правильно. Проте і покарання були досить жорстокими, хоча і залишалися на розсуд потерпілої особи.

Саме культура, зокрема – правова, індіанців є тим ключем до розв’язання питання щодо формування і розвитку Європейської цивілізації, якого не вистачає для розуміння не лише процесів формування людини і суспільства, але й всього шляху розвитку Європейської цивілізації. Так, якщо ми порівняємо вірування і традиції (а також і те що випливає із них у суспільних відносинах) давньої України (мається на увазі період, що передує створення держави, що відома під назвою “Русь”, а точніше період до проведення політично-культової реформи Володимира Великого, що завершилася християнізацією) з віруваннями народів доколумбової Америки ми побачимо доволі багато спільного, більше того – вони ніби доповнюють одне одного, так, зокрема, якщо відкинути “слов’янський” фактор, відомий у наш час (я маю на увазі поняття про добро і зло, правду – неправду, віру в те, що людина хоча і є частиною природи, але відноситься до “інородного” елементу, що своїми діями упорядковує хаос Всесвіту, а отже, має вчиняти правильно тощо), то на індіанців можна хибно дивитися як на примітивно розвинуте в плані цивілізації плем’я дикунів, через що викликає здивування їх високий моральний рівень та розвиток культури. Зате і слов’янську цивілізацію ми також можемо більш краще зрозуміти завдяки прикладу з індіанцями, це перш за все високий рівень розвитку демократії і правової культури, це і відношення до Всесвіту як до чогось живого і постійно перебуваючого в боротьбі, це і порівняння життя з деревом в якому коріння є предками, стовбур сучасним, а крона божественним і майбутнім, це й поділ світу на чотири частини тощо. І те й інше присутнє як в слов’янській, так і індіанській культурі.

Культура американських індіян пішла по тому шляху, яким могли піти і, так звані, слов’янські народи, проте в силу історичних причин не зробили цього (такими причинами можна вважати християнізацію, татаро-монгольське нашестя тощо, тобто привнесення чужих нашим пращурам елементів).

Та перенесемось знову на континент кецалів та коатлів.

Окрім властивого кожному індіанцю розуміння права на внутрішньому рівні, в деяких суспільствах корінних народів Америки також відбулися збочення на зразок Європейських, що призвели до появи держави і права в сучасному розумінні. Такою можна вважати, наприклад імперію Інків. Влада імператора (верховного інку) почала передаватися у спадок після першого обману. Цікавим є той факт, що саме це призвело і до появи норм писаного права. Верховний інку почав видавати закони обов’язкові для виконання. В цей же період імперія досягла піку свого розвитку за обсягами території, завдяки постійним війнам з сусідніми племенами. Та попри це, в державі все рівно панував лад і справедливість, про що можна судити з письмових джерел, що дійшли до нас ( Гарсіо де ла Вега). Індіанці не робили дверей і в них практично не відбувалось крадіжок, а якщо таке і траплялось, то покарання було швидке і жорстоке.

Характерною особливістю індіанського суспільства було ототожнення болю з мужністю і обраністю. Вони немов насміхалися над своїми слабкостями. Можливо саме таке відношення до себе і відобразилося на укладі всього індіанського життя, на противагу європейському, з його прославленням гедонізму.

Але до чого всі ці «галопи» по континентах та історичних процесах?

Суть у тому, що нам наразі складно сприйняти культуру відмінну від нашої власної в силу нашої звички сприймати цей світ дуалістично, розкладаючи його на протилежності. На відміну від цієї нашої звички магічний світогляд передбачає розуміння поєднання цих протилежностей і неможливості існування однієї без іншої протилежностей. Людина з магічним світосприйняттям перебуває однією ногою у «тому» світі, і події, що розгортаються там, про які вона дізнається з видозмінених станів свідомості чи сновидінь, - впливають на події тут, у «фізичному» грубому світі. Сон не лише сон, видіння не лише видіння, - його не лише бачать, але й ідуть тією стежкою, якою воно веде. Чому потойбіччя так важливе? Дуже просто, - фізична оболонка колись розкладеться, особі вже буде не до грубих матеріальних рухів, а от той, інший, вічний світ – триватиме й надалі. Так навіщо хапатись за минуще?

Але зв’язок між тим і цим світом не є однобічних, цей світ може впливати (і впливає) на той – не менше. І от можливість впливу, дії, що вчиняються над цим фізичним світом і стали носити назву побутового терміну «магія».

Герметизм греків називав магію «низьким» герметизмом на відміну від «високого», що містив загальну інформацію про сутність світу. Низьким герметизмом цікавились і «низькі» люди, не здатні охопити істину. «Високі» люди займалися пізнанням світу, завдяки аскезам та іншим напрацьованим практикам.

Цікаво, що книги «високого» герметизму досить сильно перегукуються та в дечому доповнюють книги ведичної культури і досить сильно нагадують не лише перші філософські трактати, але й ведичні «Упанішади». Крім того, одним із фігурантів герметичних діалогів виступає подекуди «Тот» (що асоціюється дослідниками з самим Гермесом), а подекуди «Тат». І тут не можна утриматись від спокуси висунути власну гіпотезу: «Тот» і «Тат» - це не власні імена людей чи Богів, може це просто узагальнена назва для індивідуальної душі (Атмана), що пізнає загальну душу (Брахмана)? Оскільки основний постулат упанішад звучить: Tat Tvam Asi (То ти Є), а отже, «Тат» може бути у значенні «Той», і одразу напрошується зміна голосних «Тот». Чи є це простим співпадінням? З огляду на єдине мовне коріння грецької мови та санскриту – навряд. У будь-якому випадку тут є над чим замислитись.

Не думаю, що я зміг розкрити тут розуміння магічного світосприйняття, для цього потрібна не одна стаття і не один рік, проте, сподіваюсь, що наблизив дещо читачів цих дописів до її усвідомлення та розуміння.

Лише розуміння власного буття як чогось таємничого і незвичного, на противагу погляду на все з позиції примату  правовідносин, відкриття у середині самого себе причин існування моральних норм, їх усвідомлення як невід’ємної частини життя, може призвести до покращення життя кожної людини, відкриття у собі індивідуального.

Подальше існування такої правової системи, яку ми спостерігаємо зараз, з її відношенням до людини як до суб’єкту чи об’єкту, а скоріше всього – як до “засобу”, не можливе. І рано чи пізно завершиться або катастрофою, або переходом до якісно іншого стану, який я називаю в даній роботі “магічним” світосприйняттям. І тут головне не визначення, не термін, а якісно  новий устрій суспільства, що є скоріше поверненням до раніше існуючого, але вже з набраним, хоч і негативним, але досвідом.

Хіба такі поняття як демократія, республіка, правова держава, громадянське суспільство не тому саме виведені на науковому рівні, що людина (європейська) не помічає їх у повсякденному житті, а тому й прагне як до взірця ідеального укладу життя? “Правда” виникає лише з появою “неправди”, “щастя” з появою “нещастя”, “чорне” з появою “білого”. Якщо так, то хіба ті народи, які зуміли не лише виокремити, але й об’єднати їх можна вважати примітивними і слаборозвинутими?

Саме наше суспільство з його “НАУКОВИМИ” розробками, його “ПРОГРЕСОМ” та “ДОСЯГНЕННЯМИ”, його демократіями і конституціями є деградованим суспільством, де норми узаконення беруть гору над «правом», де діяти так, щоб не було заборонено законом є більшою цінністю аніж вчиняти правильно... Таке суспільство не може довго існувати, а тому з кожним днем все ближче наближається до завершення свого чергового циклу.